Ото раніше була риба…
У господарчій діяльності людей рибна ловля завжди мала велике значення. Кістки риб і знаряддя рибальства – гачки, остроги, грузила і поплавці від сітей – звичайні знахідки при розкопках давніх поселень. Але найбільше вражають археологів розміри гачків, які явно вказують на те, що тисячоліття тому риба в наших річках була доволі велика. Вивчення залишків риби підтверджують цю думку, а також демонструють багате різноманіття водного світу. Нерідко при розкопках зустрічаються кістки величезних щук, сомів, лящів, осетрів. Благородні риби – осетер, стерлядь, білорибиця – водилися в той час не тільки в південних, а й у північних річках. Вони нерідко зустрічалися в басейнах Дніпра та Прип’яті.
Судячи з археологічних даних і письмових джерел періоду Русі, наші пращури в X-XIIІ ст. використовували майже всі відомі нині способи лову риби і знаряддя рибальства. Рибу ловили неводом або бреднем, били острогою, ловили на гачок. Дуже поширений був у той час, заборонений нині як хижацький, лов риби за допомогою заколів, якими перегороджували невеликі річки. В отвори заколів ставилися самоловні снасті, головним чином, плетені з верболозу. Закол, або, як тоді називали, «єз», дозволяв виловлювати величезну кількість риби під час її весняного й осіннього ходу.
Особливе значення набув рибальський промисел після поширення християнства. Риба була пісною їжею, а пости, передусім, ревно дотримувалися церквою і монастирями. Отож, не дивно, що кожен монастир намагався мати власні рибальські угіддя – «ловища рибні». Рибальськими угіддями володіли і князі.
У пізньому середньовіччі на Поділлі та Волині майже в кожному селі з’явилися ставки, де впроваджувалось організоване риборозведення та рибальство. Належали вони (так само, як і риба та прибутки з неї) як, правило, панам-землевласникам. Доглядали за ставками спеціально призначені люди, яких називали «рибаками». Вони чистили водойму, розводили та виловлювали рибу, ну й, звичайно, нікому не дозволяли рибалити на «панському» ставові. Отож, простому народу доводилося закидати вудки та сіті лише на річках.
Більше про ці та інші факти з історії караю читайте у книзі Сергія Єсюніна «Хмельниччина: минуле, що дивує», яку можна придбати у Хмельницькому краєзнавчому музеї.
