У птахів, як і у людей, є сімейне життя. І воно зовсім не безхмарне – зі своїми «підводними» течіями, розборами, сварками. Яскравим прикладом цьому можуть слугувати снігурі.
Самець – червоногрудий красень, обираючи собі майбутню дружину, дуже гарно залицяється: робить перед нею кумедні поклони, при цьому мелодійно посвистує і намагається нагодувати її смаколиками. «Дамам серця» снігурі поступаються в усьому: пропонують найкращу грону з ягодами або гілку з насінням, хоч і не завжди добровільно.
Обраниця, якщо їй до вподоби кавалер, відповідає взаємністю – тріпоче перед ним крилами та розкриває дзьоб, ніби випрошуючи частування.
Джентльмен-снігур навіть не має жодної підозри, в яку «халепу» потрапив, адже снігурихи мають склочний характер і в родинах панує абсолютний матріархат. Загрозливим скрипливим шипінням і широко розкритим дзьобом самка попереджає про можливі проблеми. Самець вважає за краще не сперечатися і поступитися. Холеричні снігурихи все життя тримають флегматичних чоловіків у повному підпорядкуванні.
Можливо, спостереження за подібною поведінкою сварливих самок й спонукало Альфреда Брема, німецького вченого-зоолога, в своїй багатотомній праці «Життя тварин» написати: «У німців слово «снігур» (Gimpel) загальновідоме як лайка для позначення обмеженої людини…».
Та попри все снігурі (самці) здавен цінувались як майстри вокалу, які й ще чудово імітували спів інших пернатих тому їх тримали як співочих пташок вдома в клітках. В багатьох країнах Європи ХІХ ст. існувала практика «навчання снігура співу». Поруч з кліткою молодого «учня» ставили клітку «професіонала». В результаті старанний учень досягав верхівок вокалу, який зберігався все життя. Згодом снігурів зі статусу домашніх улюбленців витіснили більш жваві канарки.
