Здавна Поділля звалося медоносним краєм. «Країна ця, – писав італійський хроніст ХV-XVI ст. Гваньїні, – до того врожайна і багата усім, що може тільки рости на землі… Станеш на землю ногою, та часом витиснеш із неї струмок знаменитого подільського меду, бо бджоли, не маючи вже місця в лісах, роїлись в землі та на берегах рік, всюди, де було будь-яке придатне місце…». Польський історик XV ст. Ян Длугош називав Поділля «землею обітованою, медом і молоком текучою». Французький дослідник і мандрівник Блез де Віженер у 1573 р. писав про Поділля: «…Країна багата медом і воском». Недарма Подільські Товтри названі були Медоборами.
З давнини подоляни навчилися «забирати» мед у диких бджіл, що роїлися у землі чи у бортях. Бортями називали бджолині осідла, що знаходились на деревах у бору – сосновому лісі, а людей, які займалися цим промислом, – бортниками.
З роками мед і віск набували дедалі більшого значення як продукти торгівлі. Тому борті стали привласнювати. Той, хто перший відстежив бджіл, робив на дереві позначку (знак, клеймо), і вже ніхто не мав права на ці борті. Знаки закріплювали за тим чи іншим мешканцем бджолине дерево (борть) на законодавчому рівні, а порушників закону карали. Про це чітко сказано у першому писемному збірнику законів – «Руській правді», де охороні бортей присвячено аж сім параграфів – більше, ніж будь-якому іншому промислу.
Вдосконалювався й догляд за бортями. Так як природні дупла мали невеликі розміри й були незручні для збирання меду, бортники намагалися надати гнізду зручної для них форми: за допомогою сокири чи долота його поглиблювали та розширювали. Інколи видовбували штучні борті, а щоб краще сідав рій, їх обмащували медом. Все частіше борть відсікали від дерева і облаштовували біля житла. Так з’явилися перші вулики – пень, колода, дуплянка, довбанка, що об’єднували у пасіки, – спочатку лісові, а згодом і домашні.
Поступово, від XVI ст., однією з найголовніших галузей господарювання на Поділлі стало бджільництво. Наприклад, у XVIІІ-ХІХ ст. усі без винятку панські маєтки Проскурівського повіту мали в своїх лісах пасіки від 100 до 500 вуликів. У 1837 р. у Подільській губернії нараховувалось до 200 тис. вуликів, що давали близько 150 тис. пудів меду і воску. З цього третина залишалася для домашніх потреб, решта йшла на продаж. Збували мед і віск на місцевих базарах. Для вивозу за межі губернії (у т. ч. і до Європи) мед і віск скуплялися на ярмарках у Балті, Ярмолинцях і Меджибожі.
Більше про ці та інші факти з історії краю читайте у книзі Сергія Єсюніна «Хмельниччина: минуле, що дивує», яку можна придбати у Хмельницькому обласному краєзнавчому музеї.
