На початку червня 1919 року українські війська завдали більшовикам потужного удару, внаслідок якого закріпилися на Поділлі та розпочали підготовку подальшого наступу на Київ. Такий успіх дозволив Директорії та уряду УНР на тривалий час зупинитись у Кам’янці-Подільському. Крім урядовців, до міста прибули різні військові інституції, у тому числі управління та підрозділи Повітряного флоту УНР.
У Кам’янці-Подільському швидкими темпами відбулася реорганізація Повітряного флоту УНР: були скорочені зайві штати, переформовані бойові частини. На посаді начальника Повітряного флоту залишився полковник Віктор Павленко, а інспектором авіації призначили досвідченого пілота Олександра Єгорова. Колишньому інспектору Олександру Наконечному доручили створення військово-авіаційної школи. Відомо, що штаб Повітряного флоту УНР розміщувався у Кам’янці в районі Нового плану (навпроти Собору). Авіашколі було надано приміщення комерційного училища по вул. Високій, аеродром був влаштований на Підзамчі, поблизу свічкового заводу.
Чисельність бойових авіапідрозділів Дієвої армії УНР після реорганізації залишилась незмінною: 1-й Запорізький окремий авіазагін та 3-й, 4-й, 5-й авіазагони. Загалом вони нараховували близько 15 літаків, 30 старшин та 200 козаків. Сил було небагато, але під час наступу на Київ авіатори зробили все від них залежне, аби підтримати наземні війська. Авіація застосовувалась у бойових діях переважно для виконання повітряної розвідки та кидання бомб.
Ще однією з важливих функцій Повітряного флоту цього періоду стало виконання кур’єрських рейсів, за допомогою яких уряд УНР підтримував зв’язок зі своїми представниками в європейських країнах. Виконувати державні завдання доручили 1-му Запорізькому авіазагону, екіпажам якого доводилося літати з Кам’янця-Подільського до Німеччини, Австрії, Румунії.
Ще навесні 1919 року УНР не могла здійснювати таких дальніх польотів, адже не мала великих багатомоторних літаків. Але на початку червня Німеччина, яка за Версальським договором повинна була лишитися своєї бойової авіації, запропонувала Україні на певних умовах передачу таких літаків. На машини нанесли розпізнавальні українські знаки (тризуби) та занесли до складу 1-го Запорізького авіаційного загону УНР. Фактично ж літаки залишались німецькими та перебували під наглядом фахівців німецької компанії DLR.
20 червня 1919 року з аеродрому під Бреслау до Кам’янця-Подільського вилетів перший літак-гігант – важкий бомбардувальник «Цепелін-Штаакен R.XIV» серійного номеру Р-69. На його борту був «спецвантаж», а саме: три ящики вагою 760 кг з українськими гривнями, які уряд УНР замовив на Берлінській банкнотній фабриці ще на початку 1919 року. «Цепелін» був настільки велетенським (розмах крил – 42 м, вага – 10000 кг, п’ять 245-сильних моторів «Майбах», екіпаж – 7 людей), що його довелось садити не на аеродромі, а на великому пасовиську біля Польських фільварків.
Згодом у розпорядження України було передано ще два літаки «Цепелін-Штаакен R.XIV» і три «Гота G.V». Інспектор української авіації Олександр Єгоров і представник німецьких екіпажів капітан Карл Клікерман швидко знайшли спільну мову, розробили маршрути польотів та особисто виконували рейси. Вони з Кам’янця-Подільського до Німеччини та Австрії перевозили українських послів та членів офіційних делегацій, пошту, документи тощо.
У листопаді 1919 року українські війська опинилися у важкому стані: Армія УНР та Галицька Армія були затиснені між білою добровольчою армією на півдні та сході, червоними –
на півночі. У цій ситуації Симон Петлюра розпочав переговори з поляками та згодом уряд та армія (у т.ч. військова авіація) вимушені були відступити до Польщі…
